Аліна Супрун, викладачка англійської мови в IT-компанії. Certified TESOL teacher.

Легко сказати, важко зробити, скажете ви, прочитавши заголовок моєї статті.
Якщо ж вам це вже легко вдається, то моя стаття вам не потрібна.
Але вона може стати у нагоді тим, хто перед уроком, особливо з новими учнями, й досі труситься, переживає і забуває слова. А ще – не терпить, коли в класі хтось сміється (раптом це з нього кепкують?) чи не слухає.

З мого досвіду, контроль – не найкращий інструмент. Так, тиша у класі може бути добрим сигналом. Але недовго. Справа у тому, що страх (а тиша може бути сигналом того, що вас бояться) зумовлює увімкнення однієї з захисних реакцій: бий, біжи, завмри (ось тут можна докладніше почитати про це на сайті МОН України). І те, що ви їм розповідаєте, у такому стані вони просто не в змозі засвоїти.

Але чому вчителі часто покладаються на метод “залізної руки”?

Чи не тому, що це в нас говорить наш власний страх: бути некомпетентними? Бути недостатньо розумними? Бути не в змозі відповісти на каверзне запитання аудиторії? 

Чи не тому, що ми, вихованці пострадянської епохи, мільйон разів чули: я ‒ остання літера в алфавіті. Твоя думка нічого не варта, цитуй класиків.

Чи не тому, що мати власну думку та ще й не боятися її виголосити ‒ це піти проти системи, де навіть десятиріччя педстажу ще не дають тобі права сперечатися з “більш заслуженими” вчителями, і тим паче – з класиками, хай навіть і мертвими?

Чи не з цих причин вчителі щосили намагаються приховати свою особистість і стати якимось міфічним вчителем-універсалом, вчителем-роботом, який все вміє, все знає – а натомість, зустрічається з професійним вигоранням і розчаруванням у професії?

Мені все життя щастило на вчителів, і не лише у школі

Я навчалася музики, співу, балету, сучасних танців, ритміки, психології ‒ і на заняттях у всіх своїх викладачів уважно спостерігала: як вони починають урок; як організовують парну, групову, індивідуальну роботу; як хвалять і у якій формі критикують; що роблять з конфліктами; як мотивують тих, хто відстає, і як підтримують тих, хто найкраще справляється з завданнями; як привертають увагу учнів і тримають їх у захваті до кінця уроку… Але жодний з цих методів я не копіювала напряму. Я експериментувала, пропускаючи їх крізь призму власного досвіду.

Я безперервно навчаюся усе життя, і можу сказати: найулюбленішими моїми вчителями завжди були яскраві особистості, які передавали мені не лише знання, але й ділилися цікавими історіями, змушували мене дивуватися, сміятися чи розчулено слухати. Ті, з чиїх уроків не хотілося йти. Але ніколи – ті, які лякали, кричали чи вважали, що вони мають просто йти за програмою.

Не робіть те, що вам не властиво. Навпаки, шукайте, які саме елементи різних викладацьких стилів ви можете поєднати у своїй унікальній манері. Якщо тактильний контакт – це не про вас, не треба силувати себе і “давати п’ять” своїм студентам. Якщо ваш стиль – розмірений, повільний, скористайтеся цим на максимум: частині учнів це підійде якнайкраще, а тим, хто все робить в два рази швидше, можна дати додаткове завдання “із зірочкою”, і хай вони пояснюють одне одному. 

Що б ви не робили, будуть ті, яким це не підійде – але й ті, які навіть багато років потому згадають і вас, і той урок, з якого вони винесли щось дуже важливе і цінне. І це не завжди знання. Ми не можемо контролювати, що саме вивчать наші учні. Так, тести показують лише крихітну частину того, чого вони насправді в нас навчилися. І в кожного вчителя учень бере щось своє. Пригадайте просто зараз, коли ваш клас слухав вас дуже уважно? Що саме ви робили? А що робили вони? Яким саме був урок, коли пролунав дзвоник – а вони не хотіли йти і продовжували запитувати? 

Десь тут і захована ваша суперсила. І якщо ви її знайдете, вам не буде рівних.

На міжнародному курсі TESOL, який я пройшла цього року, я усвідомила важливу річ: між “дуже гарним” і “дуже поганим” уроком є багато градацій.

Відгук-враження Аліни про навчання на міжнародному курсі TESOL дивіться тут https://www.youtube.com/watch?v=gj4cCcjO6_g 

І після кожного уроку я аналізую: що пішло не так? А що, навпаки, вдалося? Чого забракло? А що можна сміливо використовувати? І цей аналіз показав мені: найкращі свої заняття я проводила у стані “потоку” (за Михаєм Чиксентмихаї), і всі вони були на перетині того, що цікаво мені (як влаштована мова), і того, що цікаво моїм студентам (як порозумітися англійською).

Реєстрація на наступний курс TESOL тут ФОРМА РЕЄСТРАЦІЇ

Вчителі не сидять у кабінеті, перечитуючи Макаренка чи Сухомлинського. Ні, ми ‒ на лінії вогню, у класі, де не знають, хто такий Макаренко, але знають, хто такий Ліл Памп, і нам треба говорити до сучасних учнів їхньою мовою. Ми, у переважній більшості, росли в часи без Інтернету. Вони навіть не уявляють, як це ‒ жити без смартфонів. І щоб те, що ми їм приносимо, відповідало не лише програмі, але й їхнім реальним потребам, нам потрібно вийти за рамки пострадянської освіти і увійти в світ, в якому роботи скоро відберуть робочі місця у багатьох людей.

Але ‒ не у нас з вами. Бо ми створюємо простір контакту людини з людиною, а не лише людини з інформацією. А це, у нашу еру інформації і роз’єднаності, найцінніше: контакт, у якому обидві сторони збагачуються і дізнаються щось нове. Так, обидві!

Якби не мої учні різного віку, я б ніколи не дізналася, наприклад, як зшивають артерію, як виростити собаку-чемпіона, як писати надихаючі тексти, як створювати дизайн комп’ютерних ігор…

Не лише я вчила їх, а і я вчилася.

І це одна з найкращих рис нашої професії: ми можемо навчатися все життя і щоразу ставати багатшими.