Вікторія Харитонова, засновниця проєкту “Ігромайстерня”. Організаторка майстер-класів та груп розвитку дітей віком від 5 до 14 років. Розробниця МУВ-методики (Майстерня Успішних Винахідників). Авторка збірки ігор в електронному форматі “ТОП-23 гри, що ведуть до успіху вашу дитину” і боксів для батьків та педагогів “Ігри для розвитку уяви та мислення” та “Ігри на розуміння емоцій”.
Впродовж всього життя ми стикаємося із різноманітними життєвими задачами: як вступити до хорошого університету? Як отримати омріяну роботу? Як домовитися з роботодавцем про підвищення заробітної платні? Як запросити на побачення дівчину?
Так багато “як”… і всі вони вимагають чіткої відповіді та рішучих дій. Кожний наш вчинок має певні наслідки.
Чи можливо досягти успіху в житті, не вміючи мислити? Відповідь очевидна.
Мислити… Насправді більшість дітей навіть не розуміють значення цього слова.
Коли я запитала учнів про його значення під час одного із занять, всі зійшлися на думці, що це – пригадування інформації, яку чули раніше. Найкращий спосіб продемонструвати процес мислення на практиці, тим паче, сучасні діти найкраще засвоюють нову інформацію саме через практичну діяльність.
Тому і вирішила поділитися з вами ігровими інструментами, які ми з дітьми успішно застосовуємо.
5 ігрових інструментів для розвитку мислення
1. Часто звертайтеся до дітей із запитаннями.
Коли ви спонукаєте учнів до діалогу, вони краще фокусуються на предметі обговорення, проявляють більше ентузіазму, зацікавленості та бажання висловити свою думку. Саме думку, не знання.
∨ Наприклад, під час уроку математики можна запитати у дітей: – Як ви вважаєте, чому ми з вами розв’язуємо стільки виразів? Яку користь це вміння принесе у майбутньому? Такі запитання вмотивують їх робити самоаналіз, бачити ціль і досягати її. Вони стануть впевненішими та працелюбнішими, докладатимуть більше зусиль для досягнення бажаного результату.
2. Обговорюйте причинно-наслідкові зв’язки різноманітних подій.
Будь-яка ситуація, що склалась у школі, вдома, на роботі має певні причини і наслідки. Коли діти навчаться аналізувати причини та наслідки своїх (і не тільки) вчинків, саме тоді навчаться брати на себе відповідальність, стануть впевненішими та самостійнішими. Коли навчаться робити висновки, чому так сталось, які емоції, думки та дії спричинили ту чи іншу подію — саме тоді прийде вміння зріло сприймати життєві обставини. Навчіть дітей не шукати винних, скидати все “на долю”, а, навпаки, стати самодостатніми особистостями.
∨ Наприклад, можна пограти в таку гру: демонструєте зображення, наприклад, одиноке маленьке кошеня у густому лісі. Далі пропонуєте дітям назвати ВСІ причини, які можуть спровокувати таку ситуацію. Наступним кроком демонструєте зображення, де діти знайшли дивний незнайомий предмет. Якими можуть бути наслідки після такої знахідки?
3. Навчіть дітей сприймати проблеми як задачі.
Отримав двійку, погано склав ЗНО, не посів призове місце під час змагань — ті труднощі, з якими може стикнутись будь-яка дитина. Важливо поставити собі запитання не “Чому так сталося?”, а “Що я можу зробити в такій ситуації?” Це допоможе сконцентрувати напрям думок та енергії не на самобичування, а у вірне русло — пошук ефективного рішення.
∨ Чудово спрацює така гра: пишете на окремих аркушах паперу всі можливі ситуації для обговорення, або запропонуйте зробити це учням, кладете у капелюх або скриню. Наступний крок: діти із заплющеними очима дістають певний аркуш і розповідають, як можна вчинити у тій ситуації, яка там описана.
4. Регулярні тренування навички мислити.
Із умінням мислити не народжуються. Це як м’яз, який потребує щоденного тренування. Для того, щоб цей процес був для дітей привабливішим, додайте ігровий підхід. А якщо ще й “підсолити” гумором — успішне вирішення життєвих задач забезпечене.
∨ Наприклад, спонукайте дітей дивуватися, ставити собі запитання і шукати на них відповіді. Наприклад, чому у людей немає хвостів? Або чому голуби при ходьбі кивають головою? Або чому хвойні дерева взимку не втрачають свій зелений колір?
5. Продемонструйте учням межі знань.
Оскільки сучасні діти обожнюють досліджувати, експериментувати, то чому б не дати їм таку можливість? Відомо, що наука 21 сторіччя досягла значних успіхів: стільки знайдено ліків від страшних захворювань, стільки винайдено механізмів та пристроїв, аби полегшити нам життя. Але залишається незмінним факт: невідомого і досі не дослідженого набагато більше. Покажіть дітям ті межі, за які ще не ступала наука.
Наприклад, під час теми уроку “Австралія” запитайте дітей: “Що трапиться, якщо у Австралії різко почне падати температура повітря до нуля?” Або під час уроку з історії України: “Як гадаєте, які були б зараз умови проживання всього населення планети, якби не було Другої світової війни?”
При такому підході до навчання діти із задоволенням міркують, формулюють власну думку, аргументують її та прислухаються до співрозмовника. А під час ігор цей процес відбувається зовсім непомітно для дітей, оскільки для них це – звичне середовище існування.
Тому активно залучаймо дітей до розмови, самоаналізу, вміння ставити запитання та шукати на них відповіді.
На жаль, змушена зізнатися, що інфопандемію я відчула і на собі. А наслідки могли бути доволі складними не лише для мене, а і для моєї дитини. Погодьтеся, що жодна дитина ще не відчула себе у безпеці поруч з мамою чи татом, які сидять в соціальних мережах і “блідніють” від прочитаного чи почутого. А найгірше те, що наші діти все чують, бачать і несвідомо абсорбують наш стан як губки.
Ми не можемо тільки наповнюватися цією інформацією… і коли вже хочеться сказати “горшечок, не вари”, ми починаємо все виплескувати назовні: обговорюємо зі своєю карантинною командою – з тими, з ким разом знаходимось у самоізоляції, чи дзвонимо друзям, щоб отримати порцію “підтверджень” чи “спростувань”.
А діти? А їхній психологічний стан?
Мені на допомогу прийшла Марина Фоменко, медичний психолог. (Тренерка Тренінгового центру СУТО – примітка ред..) Одна її фраза повернула мене у реальність, бо на той час я вже була “інфікованоюінфопандемією”. Вона спокійно сказала: “Треба заземлитися”. Про що це було для мене? Про те, що треба повернутися у життя, прийняти умови змін, і тверезо оцінити всі “за” і “проти”. А головне, уповільнитися.
Як?
Дайте собі спокій – контролюйте свої емоції, а, головне, не виплескуйте на дітей: “Ганно, ти дієш мені на нерви з самого ранку!” Ловіть свої негативні емоції і намагайтеся їх утилізувати через приємні моменти. Мені 38, і це не зупиняє мене – я можу увімкнути голосно музику та танцювати вдома так, як я це можу. Фізична активність добряче чистить мозок та лікує від нападів паніки.
Коли ви заспокоїлися, прислухалися до себе, зробіть наступний крок – дозвольте собі бути творчими, дозвольте собі створювати. Не вимагайте від себе шедеврів, залиште шедеври митцям, а собі – себе! Генеруйте нові ідеї і не думайте про те, що щось не вийде. Дозвольте собі експериментувати. Дайте собі волю. Все, що зараз відбувається з нами – нове. Ще ніхто не написав правила, бо з нами це – вперше… То давайте напишемо їх для себе!
Ну що ж, здається таким чином ми можемо повернутися до життя та бути у моменті “тут і зараз”, приймаючи умови, що диктує нам сьогодення.
А діти? І тут мене пройняло — дітям також необхідно “заземлитися”
Як? Знайшла для вас декілька варіантів.
“Ти де”-вправа
Разом із дітьми знайдіть відповіді на запитання про вашу найближчу географію.
Як правильно називається назва регіону/області/району, в якому ви живете. А як називалася раніше?
Хто корінні жителі регіону?
А щодо рідної мови? А взагалі, що означає це – “рідна мова”?
Чи є якісь особливі святі/важливі/знамениті місця поблизу вас? Які? Чим вони славетні?
А річки? Озера? Що є поблизу вашої оселі? Яке є природне джерело води? Воно над чи під землею?
А Гори? Де вони? Як називаються? Завжди так називалися?
Які рослини ростуть у вашому районі? Дворі? А вони їстівні?
Як тільки цю інформацію зібрано (швидше за все на теренах інтернету), попросіть дитину намалювати чи якось по іншому створити зображення чи інфографіку. І що важливо, повісьте цей витвір/малюнок у такому місці, де ви можете його це бачити щодня!
Читайте разом під час сніданку, робіть невеличкі спонтанні вікторини, грайте в меморі-гру тощо. Це буде перше “заземлення” для ваших дітей, і, чесно кажучи, і для вас!
“Що поруч”-вправа
Якщо ви стовідсотково дотримуєтеся/дотримувалися карантинних обмежень, то швидше за все у вас є невеликий вибір щодо контакту з навколишнім середовищем. Але він вкрай потрібен. Як саме ви будете “подорожувати”, залежить від ваших умов. У моєму випадку – це балкон, а хтось може дозволити собі вийти на вулицю, бо має власний двір, і на жаль є ті, хто зараз спостерігають за світом крізь вікно. У будь-якому разі ми будемо “подорожувати” з дітьми.
Подивіться навколо і посортуйте разом з дітьми побудоване/створене і природне середовище. Що було створено природою, а що людиною. Можете полічити ці об’єкти та порівняти.
Як виглядають будинки поруч?
Чи є газони? А що треба зробити, щоб газони залишалися зеленими?
Чи є дерева? Зробіть припущення стосовно того, скільки років цим деревам.
Поговоріть про сусідів. Хто ті люди, що живуть поруч? Чи знаєте ви їхні імена? А чи важливо знати свої сусідів? Чому так? Чому ні?
Зробіть разом із дітьми власний малюнок-мапу вашого двору. Використайте його, щоб віртуально погуляти та записати відео такої віртуальної прогулянки на смартфон. Дайте дитині озвучити це відео. Вона може проговорювати, куди саме вона йде, пересуваючи щось, що символізує її саму – ляльку, фішку, своє фото чи навіть улюбленого єдинорога. Таким чином вона знову “заземлилася”.
“Я — є”-вправа
Цю вправу можна розподілити на декілька етапів.
Тож етап перший – “народження” Розкажіть дитині про її народження. Якщо у вас залишилися речі з того періоду – вагітність і народження – можна додати їх до розповіді. Така собі подорож у часі. Ця вправа може бути досить емоційною, і це – нормально. Не поспішайте, будьте щирими. Маленьким дітям не потрібні довгі пояснення. Будьте емоційно відвертими, але не оминайте деталі: у який час доби це було? Чи була погода спекотною, холодною, теплою, дощовою?
Хто ще там був? Яким було ваше вбрання? Ви слухали музику? З вами був лікар? Що ви їли? Якщо у вас є “свідки” того часу, було б добре поділитися різним баченням чи деталями.
Етап другий – “родинна історія” Тут вже обирати вам, бо це може бути дооовга історія. Можна розповісти про попередні покоління, про які ви пам’ятаєте, а ще краще: маєте фотографії в архіві. А можна розповісти про себе: де ви народилися; як опинилися саме в цій місцевості; яка була ваша перша професія; чому ви працювали там; чим займалися ваші батьки; як ви гралися, коли були маленькими; чи щось всесвітньо/місцево важливе відбувалося під час вашого дитинства і як ви з цим поралися.
Після всіх розповідей і історій про минуле, поміркуйте про теперішнє. Зробіть перелік членів сім’ї та створіть щось на кшталт анкети. Дайте дітям змогу дізнатися про свою родину більше. Питання можуть бути різноманітними: від улюблених пісень до кількості мов, якими володіють члени сім’ї. А чому б не заповнити графу талантів своєї родини? До прикладу, моя мама прекрасно готує, а я володію п’ятьма мовами.
І не забудьте зазирнути у майбутнє – дайте дітям завдання опитати членів родини про їхні мрії та написати свої. Ви і самі дізнаєтесь багато цікавого.
Ну що ж, з поверненням! Сподіваюсь, що ці ідеї стануть вам у нагоді! Бережіть себе і своїх дітей!
На всі ці ідеї мене надихнула Angela Aguilar – a writer, birth worker, andhealing practitioner. За що я неймовірно вдячна.
У публікації використані фотоматеріали з мережі Інтернет, які є у вільному доступі.
Євгенія Татарова, тренер і координатор міжнародних проектів Тренінгового центру СУТО. Міжнародний тренер з викладання англійської мови: TESOL Teacher Trainer (certified by the US TESOL). Сертифікований викладач англійської мови: Cambridge Certificate in Teaching English to Speakers of Other Languages (CELTA), Cambridge Certificate in Teaching Primary Learners (CELT-P), TKT: Young Learners, Diploma in Teaching Skills for Educators, International Pre-CELTA instructor, TKT: Content and Language Integrated Learning. ЧленВГО “Асоціація працівників дошкільної освіти”
Чи завжди ми можемо реально оцінити свої сили перед тим, як розпочати виконувати нове життєве завдання?
А чи завжди ми можемо оцінити результати своєї діяльності після виконання важливої справи?
Якщо спиратися на дослідження відомого освітнього психолога Б. Блума і його таксономію, то розуміння важливості навички “оцінювання” зростає в рази. За таксономією Блума, навичка оцінювання входить до переліку вищих когнітивних навичок, а також передує найвищій навичці, за ієрархією Блума, – створенню.
Сьогодні поговоримо про розвиток навички оцінювання у наших учнів
Давайте розпочнемо з того, що освітній процес у наших школах вже реалізується шляхом учнеорієнтованості чи дитиноцентризму. Тому на часі розібратися із учнівським самооцінюванням та взаємооцінюванням. Ці два види оцінювання корисні та ефективні для кожного учасника процесу. З одного боку учень рефлексує стосовно виконаної роботи, а з іншого ‒ учитель занурюється у світ створення критеріїв, за якими у подальшому учень буде оцінювати себе чи своїх однокласників.
Не дивлячись на те, що взаємооцінювання та самооцінювання є різними діяльностями, дослідження доводять, що в них є спільні риси і вони міцно пов’язані між собою. Самооцінювання є частиною так званого формувального оцінювання. І використати повний потенціал формувального оцінювання можна лише завдяки врахуванню учнівського самооцінювання. Щодо взаємооцінювання. Воно дає змогу учням не тільки проаналізувати роботи однокласників, а ще й отримати доступ до різних варіантів виконання того чи іншого завдання. А також на власні очі побачити різну якість виконання завдань і зробити порівняльний аналіз.
Таким чином взаємооцінювання сприяє розвитку навички самооцінювання та допомагає учням побачити та зрозуміти “невидимі” процеси оцінювання як такого. Взаємооцінювання допомагає учням набути об’єктивності для подальшого ефективного самооцінювання.
Якщо ви готові дати змогу вашим учням розвинути навички взаємооцінювання та самооцінювання, то ось декілька порад, якими варто скористатися.
Критерії.
На початку занурення у процес взаємооцінювання критерії мають бути створені самим учителем. Але зауважте: їх необхідно прописати мовою учнів. Уникайте абревіатур, скорочень та виразів, які зрозумілі тільки вам і вашим колегам. Наступним кроком має бути спільне створення критеріїв для оцінювання. Фінальний акорд – учні створюють їх самостійно. На цьому етапі доцільна групова робота.
Моделювання.
Для того, щоб бути впевненим, що ваші учні розуміють, що саме ви від них очікуєте, не оминайте моделювання. Роздайте копії одного і того самого виконаного завдання, як приклад, і зробіть оцініть його разом з усіма учнями. Пройдіться за критеріями. Подискутуйте з приводу об’єктивності. Вербалізуйте процес оцінювання. Таким чином ви змоделюєте ваші очікування, а учні будуть впевненими в тому, що і як їм робити під час взаємооцінювання.
Взаємооцінювання у трійках.
Як тільки ваші учні почали впевнено поратися із взаємооцінюванням, час розпочати робити це в трійках. Взаємооцінювання в трійках дає змогу глибше зрозуміти різницю між суб’єктивним та об’єктивним оцінюванням.
Якість оцінювання.
Наступний крок – найвищий пілотаж. Коли ваші учні досягли високого рівня в оцінюванні одне одного, запропонуйте їм розпочати оцінювати якість самого оцінювання. Нам також ця навичка стане у пригоді.
√ Перш, ніж планувати взаємооцінювання, поміркуйте над відповідями до наступних запитань. Саме відповіді на ці запитання дадуть вам змогу зробити взаємооцінювання ефективним для вас, як для вчителя, так і для ваших учнів:
Що мають отримати учні наприкінці взаємооцінювання (знання, навички)?
Як ви перевірите розуміння критеріїв учнями?
Як ви визначите, що учні розуміють роботу однолітків, яку вони мають оцінити?
Що учні будуть робити з отриманими результатами?
Як ви переконаєтесь, що учнями враховано зворотній зв’язок, і що він сприяє прогресу учнів?
Я впевнена, що настав час сприймати наших учнів як активних учасників освітнього процесу, а тому, дозвольте їм бути відповідальними за їхні власні поразки і успіхи. Дозвольте їм отримати досвід ефективної співпраці з однолітками та сформувати навичку ведення довгострокового діалогу з опонентами.
Якщо у вас виникли запитання, коментуйте! Я радо долучусь до діалогу.
Аліна Супрун, викладачка англійської мови в IT-компанії. Certified TESOL teacher.
Легко сказати, важко зробити, скажете ви, прочитавши заголовок моєї статті. Якщо ж вам це вже легко вдається, то моя стаття вам не потрібна. Але вона може стати у нагоді тим, хто перед уроком, особливо з новими учнями, й досі труситься, переживає і забуває слова. А ще – не терпить, коли в класі хтось сміється (раптом це з нього кепкують?) чи не слухає.
З мого досвіду, контроль – не найкращий інструмент. Так, тиша у класі може бути добрим сигналом. Але недовго. Справа у тому, що страх (а тиша може бути сигналом того, що вас бояться) зумовлює увімкнення однієї з захисних реакцій: бий, біжи, завмри (ось тут можна докладніше почитати про це на сайті МОН України). І те, що ви їм розповідаєте, у такому стані вони просто не в змозі засвоїти.
Але чому вчителі часто покладаються на метод “залізної руки”?
Чи не тому, що це в нас говорить наш власний страх: бути некомпетентними? Бути недостатньо розумними? Бути не в змозі відповісти на каверзне запитання аудиторії?
Чи не тому, що ми, вихованці пострадянської епохи, мільйон разів чули: я ‒ остання літера в алфавіті. Твоя думка нічого не варта, цитуй класиків.
Чи не тому, що мати власну думку та ще й не боятися її виголосити ‒ це піти проти системи, де навіть десятиріччя педстажу ще не дають тобі права сперечатися з “більш заслуженими” вчителями, і тим паче – з класиками, хай навіть і мертвими?
Чи не з цих причин вчителі щосили намагаються приховати свою особистість і стати якимось міфічним вчителем-універсалом, вчителем-роботом, який все вміє, все знає – а натомість, зустрічається з професійним вигоранням і розчаруванням у професії?
Мені все життя щастило на вчителів, і не лише у школі
Я навчалася музики, співу, балету, сучасних танців, ритміки, психології ‒ і на заняттях у всіх своїх викладачів уважно спостерігала: як вони починають урок; як організовують парну, групову, індивідуальну роботу; як хвалять і у якій формі критикують; що роблять з конфліктами; як мотивують тих, хто відстає, і як підтримують тих, хто найкраще справляється з завданнями; як привертають увагу учнів і тримають їх у захваті до кінця уроку… Але жодний з цих методів я не копіювала напряму. Я експериментувала, пропускаючи їх крізь призму власного досвіду.
Я безперервно навчаюся усе життя, і можу сказати: найулюбленішими моїми вчителями завжди були яскраві особистості, які передавали мені не лише знання, але й ділилися цікавими історіями, змушували мене дивуватися, сміятися чи розчулено слухати. Ті, з чиїх уроків не хотілося йти. Але ніколи – ті, які лякали, кричали чи вважали, що вони мають просто йти за програмою.
Не робіть те, що вам не властиво. Навпаки, шукайте, які саме елементи різних викладацьких стилів ви можете поєднати у своїй унікальній манері. Якщо тактильний контакт – це не про вас, не треба силувати себе і “давати п’ять” своїм студентам. Якщо ваш стиль – розмірений, повільний, скористайтеся цим на максимум: частині учнів це підійде якнайкраще, а тим, хто все робить в два рази швидше, можна дати додаткове завдання “із зірочкою”, і хай вони пояснюють одне одному.
Що б ви не робили, будуть ті, яким це не підійде – але й ті, які навіть багато років потому згадають і вас, і той урок, з якого вони винесли щось дуже важливе і цінне. І це не завжди знання. Ми не можемо контролювати, що саме вивчать наші учні. Так, тести показують лише крихітну частину того, чого вони насправді в нас навчилися. І в кожного вчителя учень бере щось своє. Пригадайте просто зараз, коли ваш клас слухав вас дуже уважно? Що саме ви робили? А що робили вони? Яким саме був урок, коли пролунав дзвоник – а вони не хотіли йти і продовжували запитувати?
Десь тут і захована ваша суперсила. І якщо ви її знайдете, вам не буде рівних.
На міжнародному курсі TESOL, який я пройшла цього року, я усвідомила важливу річ: між “дуже гарним” і “дуже поганим” уроком є багато градацій.
І після кожного уроку я аналізую: що пішло не так? А що, навпаки, вдалося? Чого забракло? А що можна сміливо використовувати? І цей аналіз показав мені: найкращі свої заняття я проводила у стані “потоку” (за Михаєм Чиксентмихаї), і всі вони були на перетині того, що цікаво мені (як влаштована мова), і того, що цікаво моїм студентам (як порозумітися англійською).
Вчителі не сидять у кабінеті, перечитуючи Макаренка чи Сухомлинського. Ні, ми ‒ на лінії вогню, у класі, де не знають, хто такий Макаренко, але знають, хто такий Ліл Памп, і нам треба говорити до сучасних учнів їхньою мовою. Ми, у переважній більшості, росли в часи без Інтернету. Вони навіть не уявляють, як це ‒ жити без смартфонів. І щоб те, що ми їм приносимо, відповідало не лише програмі, але й їхнім реальним потребам, нам потрібно вийти за рамки пострадянської освіти і увійти в світ, в якому роботи скоро відберуть робочі місця у багатьох людей.
Але ‒ не у нас з вами. Бо ми створюємо простір контакту людини з людиною, а не лише людини з інформацією. А це, у нашу еру інформації і роз’єднаності, найцінніше: контакт, у якому обидві сторони збагачуються і дізнаються щось нове. Так, обидві!
Якби не мої учні різного віку, я б ніколи не дізналася, наприклад, як зшивають артерію, як виростити собаку-чемпіона, як писати надихаючі тексти, як створювати дизайн комп’ютерних ігор…
Не лише я вчила їх, а і я вчилася.
І це одна з найкращих рис нашої професії: ми можемо навчатися все життя і щоразу ставати багатшими.
Мені часто доводиться чути від колег про “важких” батьків:
батьків, котрі не приділяють достатньо уваги своїм дітям, не зацікавлені в їх вихованні;
пасивних та байдужих до організації роботи в дитячому садку батьків;
батьків, котрі надмірно опікують своїх дітей;
конфліктних батьків;
батьків, котрі не сприймають авторитет педагогів, так званих “зарозумілих” батьків тощо.
Робота закладів дошкільної освіти з родинами вихованців була і залишається одним із найскладніших аспектів педагогічної діяльності. Педагоги часто зіштовхуються із проблемами, пов’язаними з організацією ефективної взаємодії з батьками.
Чи існує для педагогів спосіб зробити батьків союзниками у справі розвитку, навчання та виховання дітей?
Моя відповідь: так! Секрет налагодження ефективної співпраці з батьками у сучасних умовах знайдено. Саме цим відкриттям я ділюся на кейс-семінарі “Дистанційно-інтерактивні форми співпраці з батьками в роботі педагога”.
Як мотивувати батьків контролювати перебіг розвитку їхньої дитини та співпрацювати з педагогами закладу?
Як покращити педагогічну обізнаність батьків щодо особливостей розвитку дитини?
Як підвищити ефективність освітнього процесу через залучення батьків до взаємодії з педагогами закладу?
Я розробила дієві та перевірені на практиці алгоритми побудови довірливих стосунків з батьками та результативної співпраці з ними. Систематично застосовую ці сучасні методи в освітній діяльності, постійно розширюю та вдосконалюю їх. Кейс-семінар покликаний поширювати сучасні педагогічні технології взаємодії батьків і педагогогів та інноваційні ідеї організації освітнього процесу в ЗДО.
До прикладу, батьки моїх вихованців (ЗДО у місті Вінниця) знаходять час, щоб двічі на тиждень прийти разом із дитиною на індивідуальне заняття, систематично виконують УСІ домашні завдання, дотримуються УСІХ рекомендацій та ще й регулярно надсилають відеозвіти тренувань у домашніх умовах. І роблять це натхненно та із задоволенням! Здивовані?
Така плідна співпраця є результатом впровадження дистанційно-інтерактивних форм роботи, про які ви маєте змогу дізнатись на кейс-семінарі.
Бажаєте підтвердження?
Читайте численні відгуки на офіційній сторінці Школи LogoClub в соціальній мережі Facebook: https://is.gd/XYvyG2
Хочете навчитись так само ефективно та віртуозно вибудовувати стосунки з батьками своїх вихованців? Беріть участь у моєму кейс-семінарі!
