Прачова Віта, вчителька української мови та літератури, 20 років педагогічного стажу,
Філологиня-тренерка – готує учнів до ЗНО з української мови та літератури..
Фрілансерка – здійснює професійне літературне редагування авторських текстів і книг. Літературна редакторка книги Інни Курило “Аромат гіркого апельсина, або Історія однієї леді”.
Менеджерка у Тренінговий центр СУТО. Авторка проєкту у ФБ #українськоюзалюбки

Квітка надії

Жив-був собі один народ. Працював та відпочивав, народжував дітей та турбувався про старих, дотримувався традицій та створював щось нове. Тобто жив так, як більшість народів на Землі.

Але одного разу, під кінець зими, напали на нього вороги-сусіди. І затягнулося небо страшною сірою імлою. Стало темно та страшно. Ворог-сусід приніс війну, а з нею руйнування, смерть, тривогу та невпевненість.
Чоловіки та жінки пішли захищати рідну землю, а більшість дітей змушена була виїхати подалі від своїх домівок.
Імла була настільки щільною, що жоден, навіть маленький, промінчик не пробивався крізь неї. Найбільше цієї мряки лякалися діти.

***

І тоді кожен, хто став на захист, послав часточку свого серця – маленьку іскорку – у небо. Кожен, хто допомагав захисникам, спрямували свої іскорки в імлу. І пробили вони тьму. І долинув до землі промінчик сонця.

А тим часом прийшла весна. Природа мала відроджуватися, хоча їй теж було боляче.
І той єдиний промінчик сонця освітив землю, яка ще спала, та пробудив у ній зернятко особливої квітки – квітки надії.
З кожним днем зернятко набиралося сили під землею, щоб пробитися назовні. І доки уся природа спала та очікувала сонячного проміння, квітка надії росла, незважаючи на темінь навколо. І десь за тиждень розквітла яскраво-червоним сяючим цвітом. Квітка була маленьким ліхтариком, бо справді випромінювала світло.

Вдома вони знайшли найкраще місце, під вікнами, щоб посадити квітку-ліхтарик і відчувати надію від маленького світла будь-коли.
А квітка мала ще одну особливість. Вона народжувала біля себе ще інші квітки, якщо хтось потребував світла та затишку. Тому за тиждень біля принесеного ліхтарика пробилися крізь темряву ще кілька подібних світлячків.

Сусіди дітей не могли пройти повз, щоб не подивитися на диво. Тому стали просити і собі хоч одну квітку. Діти, звичайно ж, ділилися квітками. Так у всьому селищі стало світло та затишно, хоча темрява ще не розвіялась, бо ворог ще не був здоланий.

Квітка, точніше її діти, почала мандрувати від селища до міста, від села до хутора – скрізь борючись із темрявою та злом.
Людям вона так полюбилася, що вони назвали її квітка надії.

***

А тим часом захисники та ті, хто їм допомагає, били ворога. Крок за кроком, метр за метром вони звільняли рідну землю. І де вони уже пройшли, то поступово темрява розсіювалася. Сонячне сяйво освітлювало землю, і починали швидко з’являтися квіти та трави, усіляке зело. Тоді діти збирали квітки надії, які допомогли їм подолати страх, та відправляли захисникам, що боронили землю. Їх відвозили ті, хто допомагав захисникам.

Так промінчики з’явилися на передовій – і стали оберегом від зазіхань ворога. З’ясувалося, що квітку можуть бачити тільки правдоборці, а ті, хто ніс зло та брехню, не бачили чарівного світла. І це допомагало швидко помітити ворога та миттєво його знищити.

І коли захисники заходили у звільнені міста та селища, то вони кожному мешканцю дарували квітку надії, яка надавала людям сили та наснаги.
Квітка надії пройшла з нашими захисниками до кінця війни, допомагаючи нищити ворога. І у кожному серці жила надія на мирне та світле життя.

***

Після війни розсіялася темрява. Уся земля була усіяна квітками-ліхтариками, які уже не сяяли вдень. Вдень вони спали. А ось вночі вони освітлювали усі закутки країни, бо народ втомився від темряви і хотів, щоб було видно завжди.

І коли люди дивилися на квітки надії, то розуміли, що ті частинки сердець, які були надіслані захисниками та тими, хто їм допомагав, перетворились у ці промінчики та врятували від зневіри і їх, і захисників.