На жаль, змушена зізнатися, що інфопандемію я відчула і на собі. А наслідки могли бути доволі складними не лише для мене, а і для моєї дитини. Погодьтеся, що жодна дитина ще не відчула себе у безпеці поруч з мамою чи татом, які сидять в соціальних мережах і “блідніють” від прочитаного чи почутого. А найгірше те, що наші діти все чують, бачать і несвідомо абсорбують наш стан як губки.
Ми не можемо тільки наповнюватися цією інформацією… і коли вже хочеться сказати “горшечок, не вари”, ми починаємо все виплескувати назовні: обговорюємо зі своєю карантинною командою – з тими, з ким разом знаходимось у самоізоляції, чи дзвонимо друзям, щоб отримати порцію “підтверджень” чи “спростувань”.
А діти? А їхній психологічний стан?
Мені на допомогу прийшла Марина Фоменко, медичний психолог. (Тренерка Тренінгового центру СУТО – примітка ред..) Одна її фраза повернула мене у реальність, бо на той час я вже була “інфікованоюінфопандемією”. Вона спокійно сказала: “Треба заземлитися”. Про що це було для мене? Про те, що треба повернутися у життя, прийняти умови змін, і тверезо оцінити всі “за” і “проти”. А головне, уповільнитися.
Як?
Дайте собі спокій – контролюйте свої емоції, а, головне, не виплескуйте на дітей: “Ганно, ти дієш мені на нерви з самого ранку!” Ловіть свої негативні емоції і намагайтеся їх утилізувати через приємні моменти. Мені 38, і це не зупиняє мене – я можу увімкнути голосно музику та танцювати вдома так, як я це можу. Фізична активність добряче чистить мозок та лікує від нападів паніки.
Коли ви заспокоїлися, прислухалися до себе, зробіть наступний крок – дозвольте собі бути творчими, дозвольте собі створювати. Не вимагайте від себе шедеврів, залиште шедеври митцям, а собі – себе! Генеруйте нові ідеї і не думайте про те, що щось не вийде. Дозвольте собі експериментувати. Дайте собі волю. Все, що зараз відбувається з нами – нове. Ще ніхто не написав правила, бо з нами це – вперше… То давайте напишемо їх для себе!
Ну що ж, здається таким чином ми можемо повернутися до життя та бути у моменті “тут і зараз”, приймаючи умови, що диктує нам сьогодення.
А діти? І тут мене пройняло — дітям також необхідно “заземлитися”
Як? Знайшла для вас декілька варіантів.
“Ти де”-вправа
Разом із дітьми знайдіть відповіді на запитання про вашу найближчу географію.
Як правильно називається назва регіону/області/району, в якому ви живете. А як називалася раніше?
Хто корінні жителі регіону?
А щодо рідної мови? А взагалі, що означає це – “рідна мова”?
Чи є якісь особливі святі/важливі/знамениті місця поблизу вас? Які? Чим вони славетні?
А річки? Озера? Що є поблизу вашої оселі? Яке є природне джерело води? Воно над чи під землею?
А Гори? Де вони? Як називаються? Завжди так називалися?
Які рослини ростуть у вашому районі? Дворі? А вони їстівні?
Як тільки цю інформацію зібрано (швидше за все на теренах інтернету), попросіть дитину намалювати чи якось по іншому створити зображення чи інфографіку. І що важливо, повісьте цей витвір/малюнок у такому місці, де ви можете його це бачити щодня!
Читайте разом під час сніданку, робіть невеличкі спонтанні вікторини, грайте в меморі-гру тощо. Це буде перше “заземлення” для ваших дітей, і, чесно кажучи, і для вас!
“Що поруч”-вправа
Якщо ви стовідсотково дотримуєтеся/дотримувалися карантинних обмежень, то швидше за все у вас є невеликий вибір щодо контакту з навколишнім середовищем. Але він вкрай потрібен. Як саме ви будете “подорожувати”, залежить від ваших умов. У моєму випадку – це балкон, а хтось може дозволити собі вийти на вулицю, бо має власний двір, і на жаль є ті, хто зараз спостерігають за світом крізь вікно. У будь-якому разі ми будемо “подорожувати” з дітьми.
Подивіться навколо і посортуйте разом з дітьми побудоване/створене і природне середовище. Що було створено природою, а що людиною. Можете полічити ці об’єкти та порівняти.
Як виглядають будинки поруч?
Чи є газони? А що треба зробити, щоб газони залишалися зеленими?
Чи є дерева? Зробіть припущення стосовно того, скільки років цим деревам.
Поговоріть про сусідів. Хто ті люди, що живуть поруч? Чи знаєте ви їхні імена? А чи важливо знати свої сусідів? Чому так? Чому ні?
Зробіть разом із дітьми власний малюнок-мапу вашого двору. Використайте його, щоб віртуально погуляти та записати відео такої віртуальної прогулянки на смартфон. Дайте дитині озвучити це відео. Вона може проговорювати, куди саме вона йде, пересуваючи щось, що символізує її саму – ляльку, фішку, своє фото чи навіть улюбленого єдинорога. Таким чином вона знову “заземлилася”.
“Я — є”-вправа
Цю вправу можна розподілити на декілька етапів.
Тож етап перший – “народження” Розкажіть дитині про її народження. Якщо у вас залишилися речі з того періоду – вагітність і народження – можна додати їх до розповіді. Така собі подорож у часі. Ця вправа може бути досить емоційною, і це – нормально. Не поспішайте, будьте щирими. Маленьким дітям не потрібні довгі пояснення. Будьте емоційно відвертими, але не оминайте деталі: у який час доби це було? Чи була погода спекотною, холодною, теплою, дощовою?
Хто ще там був? Яким було ваше вбрання? Ви слухали музику? З вами був лікар? Що ви їли? Якщо у вас є “свідки” того часу, було б добре поділитися різним баченням чи деталями.
Етап другий – “родинна історія” Тут вже обирати вам, бо це може бути дооовга історія. Можна розповісти про попередні покоління, про які ви пам’ятаєте, а ще краще: маєте фотографії в архіві. А можна розповісти про себе: де ви народилися; як опинилися саме в цій місцевості; яка була ваша перша професія; чому ви працювали там; чим займалися ваші батьки; як ви гралися, коли були маленькими; чи щось всесвітньо/місцево важливе відбувалося під час вашого дитинства і як ви з цим поралися.
Після всіх розповідей і історій про минуле, поміркуйте про теперішнє. Зробіть перелік членів сім’ї та створіть щось на кшталт анкети. Дайте дітям змогу дізнатися про свою родину більше. Питання можуть бути різноманітними: від улюблених пісень до кількості мов, якими володіють члени сім’ї. А чому б не заповнити графу талантів своєї родини? До прикладу, моя мама прекрасно готує, а я володію п’ятьма мовами.
І не забудьте зазирнути у майбутнє – дайте дітям завдання опитати членів родини про їхні мрії та написати свої. Ви і самі дізнаєтесь багато цікавого.
Ну що ж, з поверненням! Сподіваюсь, що ці ідеї стануть вам у нагоді! Бережіть себе і своїх дітей!
На всі ці ідеї мене надихнула Angela Aguilar – a writer, birth worker, andhealing practitioner. За що я неймовірно вдячна.
У публікації використані фотоматеріали з мережі Інтернет, які є у вільному доступі.
Ішов …надцятий день дистанційного навчання через карантин
“Я — мама”пост
Коли твоя дитина розгубилася у вирі домашніх завдань, дедлайнів, проектів, різних шляхів комунікації із вчителями з різних предметів… а головне – має опанувати навичку тайм-менеджменту.
Як допомогти?
Ось як ми все долаємо з Максом (12 років).
Складаємо табличку із завданнями + хронологія завдань. Вказуємо дати дедлайнів. І це – найпростіше. І це – лише початок. Намагаємося додати в таблицю канали комунікації: якщо роботу надіслати на електронну пошту – вказати пошту вчителя, роботу надіслати в Гугл класрум – вказуємо, на Вайбер – вказуємо номер телефону чи групу.
Аналізуємо обсяг завдань. Деякі завдання мають терміни аж на другу половину місяця. Але обсяг завдань доволі великий, тому розподіляємо завдання на частини, кожну частину додаємо до інших дедлайнів. Їмо “слона” частинками.
Їм (дітям) лячно на це дивитися! Коли таблицю було зроблено, Макс просто вибухнув від всього, що побачив. Йому здалося, що це “не гуманно” – цитую сина. Мали розмову про прокрастинацію і про причини того, чому так буває, що люди відкладають виконання на потім, про невміння розставити пріоритети, про важливість цілей, про хвилювання, що завдання можуть здаватися складними, і що шлях здолає той, хто йде. Подіяло. Вже легше сприймалася таблиця із завданнями.
Запропонувала пограти в “передбачення”.Тобто Макс дивиться на вправу і передбачає, скільки часу він витратить на її виконання. Потім виконує та вимірює реальний час. Не співпало. Зрозумів, що треба закладати більше часу, тому що думав, що буде швидше. Продовжує експерименти з “передбаченнями”.
Поки експериментував, зробив 5 вправ! А я спокійно попрацювала! ☺
Зараз думаю про заохочення, бо у всього мають бути наслідки. В цьому випадку – позитивні. Це буде наша з Максом наступна тема для обговорення. Бо моє бачення “приємного” не завжди співпадає з підлітковим світосприйняттям. Тобто, пішли в онлайн музей чи давай разом наріжемо вінегрет не працює.☺
Як ви допомагаєте своїм дітям? Які заохочення? Пишіть у коментарях.
Євгенія Татарова, тренер і координатор міжнародних проектів Тренінгового центру СУТО. Міжнародний тренер з викладання англійської мови: TESOL Teacher Trainer (certified by the US TESOL). Сертифікований викладач англійської мови: Cambridge Certificate in Teaching English to Speakers of Other Languages (CELTA), Cambridge Certificate in Teaching Primary Learners (CELT-P), TKT: Young Learners, Diploma in Teaching Skills for Educators, International Pre-CELTA instructor, TKT: Content and Language Integrated Learning. ЧленВГО “Асоціація працівників дошкільної освіти”
Чи завжди ми можемо реально оцінити свої сили перед тим, як розпочати виконувати нове життєве завдання?
А чи завжди ми можемо оцінити результати своєї діяльності після виконання важливої справи?
Якщо спиратися на дослідження відомого освітнього психолога Б. Блума і його таксономію, то розуміння важливості навички “оцінювання” зростає в рази. За таксономією Блума, навичка оцінювання входить до переліку вищих когнітивних навичок, а також передує найвищій навичці, за ієрархією Блума, – створенню.
Сьогодні поговоримо про розвиток навички оцінювання у наших учнів
Давайте розпочнемо з того, що освітній процес у наших школах вже реалізується шляхом учнеорієнтованості чи дитиноцентризму. Тому на часі розібратися із учнівським самооцінюванням та взаємооцінюванням. Ці два види оцінювання корисні та ефективні для кожного учасника процесу. З одного боку учень рефлексує стосовно виконаної роботи, а з іншого ‒ учитель занурюється у світ створення критеріїв, за якими у подальшому учень буде оцінювати себе чи своїх однокласників.
Не дивлячись на те, що взаємооцінювання та самооцінювання є різними діяльностями, дослідження доводять, що в них є спільні риси і вони міцно пов’язані між собою. Самооцінювання є частиною так званого формувального оцінювання. І використати повний потенціал формувального оцінювання можна лише завдяки врахуванню учнівського самооцінювання. Щодо взаємооцінювання. Воно дає змогу учням не тільки проаналізувати роботи однокласників, а ще й отримати доступ до різних варіантів виконання того чи іншого завдання. А також на власні очі побачити різну якість виконання завдань і зробити порівняльний аналіз.
Таким чином взаємооцінювання сприяє розвитку навички самооцінювання та допомагає учням побачити та зрозуміти “невидимі” процеси оцінювання як такого. Взаємооцінювання допомагає учням набути об’єктивності для подальшого ефективного самооцінювання.
Якщо ви готові дати змогу вашим учням розвинути навички взаємооцінювання та самооцінювання, то ось декілька порад, якими варто скористатися.
Критерії.
На початку занурення у процес взаємооцінювання критерії мають бути створені самим учителем. Але зауважте: їх необхідно прописати мовою учнів. Уникайте абревіатур, скорочень та виразів, які зрозумілі тільки вам і вашим колегам. Наступним кроком має бути спільне створення критеріїв для оцінювання. Фінальний акорд – учні створюють їх самостійно. На цьому етапі доцільна групова робота.
Моделювання.
Для того, щоб бути впевненим, що ваші учні розуміють, що саме ви від них очікуєте, не оминайте моделювання. Роздайте копії одного і того самого виконаного завдання, як приклад, і зробіть оцініть його разом з усіма учнями. Пройдіться за критеріями. Подискутуйте з приводу об’єктивності. Вербалізуйте процес оцінювання. Таким чином ви змоделюєте ваші очікування, а учні будуть впевненими в тому, що і як їм робити під час взаємооцінювання.
Взаємооцінювання у трійках.
Як тільки ваші учні почали впевнено поратися із взаємооцінюванням, час розпочати робити це в трійках. Взаємооцінювання в трійках дає змогу глибше зрозуміти різницю між суб’єктивним та об’єктивним оцінюванням.
Якість оцінювання.
Наступний крок – найвищий пілотаж. Коли ваші учні досягли високого рівня в оцінюванні одне одного, запропонуйте їм розпочати оцінювати якість самого оцінювання. Нам також ця навичка стане у пригоді.
√ Перш, ніж планувати взаємооцінювання, поміркуйте над відповідями до наступних запитань. Саме відповіді на ці запитання дадуть вам змогу зробити взаємооцінювання ефективним для вас, як для вчителя, так і для ваших учнів:
Що мають отримати учні наприкінці взаємооцінювання (знання, навички)?
Як ви перевірите розуміння критеріїв учнями?
Як ви визначите, що учні розуміють роботу однолітків, яку вони мають оцінити?
Що учні будуть робити з отриманими результатами?
Як ви переконаєтесь, що учнями враховано зворотній зв’язок, і що він сприяє прогресу учнів?
Я впевнена, що настав час сприймати наших учнів як активних учасників освітнього процесу, а тому, дозвольте їм бути відповідальними за їхні власні поразки і успіхи. Дозвольте їм отримати досвід ефективної співпраці з однолітками та сформувати навичку ведення довгострокового діалогу з опонентами.
Якщо у вас виникли запитання, коментуйте! Я радо долучусь до діалогу.
Аліна Супрун, викладачка англійської мови в IT-компанії. Certified TESOL teacher.
Легко сказати, важко зробити, скажете ви, прочитавши заголовок моєї статті. Якщо ж вам це вже легко вдається, то моя стаття вам не потрібна. Але вона може стати у нагоді тим, хто перед уроком, особливо з новими учнями, й досі труситься, переживає і забуває слова. А ще – не терпить, коли в класі хтось сміється (раптом це з нього кепкують?) чи не слухає.
З мого досвіду, контроль – не найкращий інструмент. Так, тиша у класі може бути добрим сигналом. Але недовго. Справа у тому, що страх (а тиша може бути сигналом того, що вас бояться) зумовлює увімкнення однієї з захисних реакцій: бий, біжи, завмри (ось тут можна докладніше почитати про це на сайті МОН України). І те, що ви їм розповідаєте, у такому стані вони просто не в змозі засвоїти.
Але чому вчителі часто покладаються на метод “залізної руки”?
Чи не тому, що це в нас говорить наш власний страх: бути некомпетентними? Бути недостатньо розумними? Бути не в змозі відповісти на каверзне запитання аудиторії?
Чи не тому, що ми, вихованці пострадянської епохи, мільйон разів чули: я ‒ остання літера в алфавіті. Твоя думка нічого не варта, цитуй класиків.
Чи не тому, що мати власну думку та ще й не боятися її виголосити ‒ це піти проти системи, де навіть десятиріччя педстажу ще не дають тобі права сперечатися з “більш заслуженими” вчителями, і тим паче – з класиками, хай навіть і мертвими?
Чи не з цих причин вчителі щосили намагаються приховати свою особистість і стати якимось міфічним вчителем-універсалом, вчителем-роботом, який все вміє, все знає – а натомість, зустрічається з професійним вигоранням і розчаруванням у професії?
Мені все життя щастило на вчителів, і не лише у школі
Я навчалася музики, співу, балету, сучасних танців, ритміки, психології ‒ і на заняттях у всіх своїх викладачів уважно спостерігала: як вони починають урок; як організовують парну, групову, індивідуальну роботу; як хвалять і у якій формі критикують; що роблять з конфліктами; як мотивують тих, хто відстає, і як підтримують тих, хто найкраще справляється з завданнями; як привертають увагу учнів і тримають їх у захваті до кінця уроку… Але жодний з цих методів я не копіювала напряму. Я експериментувала, пропускаючи їх крізь призму власного досвіду.
Я безперервно навчаюся усе життя, і можу сказати: найулюбленішими моїми вчителями завжди були яскраві особистості, які передавали мені не лише знання, але й ділилися цікавими історіями, змушували мене дивуватися, сміятися чи розчулено слухати. Ті, з чиїх уроків не хотілося йти. Але ніколи – ті, які лякали, кричали чи вважали, що вони мають просто йти за програмою.
Не робіть те, що вам не властиво. Навпаки, шукайте, які саме елементи різних викладацьких стилів ви можете поєднати у своїй унікальній манері. Якщо тактильний контакт – це не про вас, не треба силувати себе і “давати п’ять” своїм студентам. Якщо ваш стиль – розмірений, повільний, скористайтеся цим на максимум: частині учнів це підійде якнайкраще, а тим, хто все робить в два рази швидше, можна дати додаткове завдання “із зірочкою”, і хай вони пояснюють одне одному.
Що б ви не робили, будуть ті, яким це не підійде – але й ті, які навіть багато років потому згадають і вас, і той урок, з якого вони винесли щось дуже важливе і цінне. І це не завжди знання. Ми не можемо контролювати, що саме вивчать наші учні. Так, тести показують лише крихітну частину того, чого вони насправді в нас навчилися. І в кожного вчителя учень бере щось своє. Пригадайте просто зараз, коли ваш клас слухав вас дуже уважно? Що саме ви робили? А що робили вони? Яким саме був урок, коли пролунав дзвоник – а вони не хотіли йти і продовжували запитувати?
Десь тут і захована ваша суперсила. І якщо ви її знайдете, вам не буде рівних.
На міжнародному курсі TESOL, який я пройшла цього року, я усвідомила важливу річ: між “дуже гарним” і “дуже поганим” уроком є багато градацій.
І після кожного уроку я аналізую: що пішло не так? А що, навпаки, вдалося? Чого забракло? А що можна сміливо використовувати? І цей аналіз показав мені: найкращі свої заняття я проводила у стані “потоку” (за Михаєм Чиксентмихаї), і всі вони були на перетині того, що цікаво мені (як влаштована мова), і того, що цікаво моїм студентам (як порозумітися англійською).
Вчителі не сидять у кабінеті, перечитуючи Макаренка чи Сухомлинського. Ні, ми ‒ на лінії вогню, у класі, де не знають, хто такий Макаренко, але знають, хто такий Ліл Памп, і нам треба говорити до сучасних учнів їхньою мовою. Ми, у переважній більшості, росли в часи без Інтернету. Вони навіть не уявляють, як це ‒ жити без смартфонів. І щоб те, що ми їм приносимо, відповідало не лише програмі, але й їхнім реальним потребам, нам потрібно вийти за рамки пострадянської освіти і увійти в світ, в якому роботи скоро відберуть робочі місця у багатьох людей.
Але ‒ не у нас з вами. Бо ми створюємо простір контакту людини з людиною, а не лише людини з інформацією. А це, у нашу еру інформації і роз’єднаності, найцінніше: контакт, у якому обидві сторони збагачуються і дізнаються щось нове. Так, обидві!
Якби не мої учні різного віку, я б ніколи не дізналася, наприклад, як зшивають артерію, як виростити собаку-чемпіона, як писати надихаючі тексти, як створювати дизайн комп’ютерних ігор…
Не лише я вчила їх, а і я вчилася.
І це одна з найкращих рис нашої професії: ми можемо навчатися все життя і щоразу ставати багатшими.
Усе, що нас оточує, впливає на якість сприйняття інформації
Усе, з чим взаємодіє дитина, сприяє її когнітивному, емоційному та фізичному розвиткові. Тому створення освітнього простору і свідоме керування ним активує процеси, які допомагають дитині не лише запам’ятовувати та розуміти нову інформацію, а і переходити до рівня вищих когнітивних навичок.
Якщо подивитися на освітній простір крізь призму таксономії Бенжаміна Блума, яка подає ієрархічні ступені когнітивних навичок, то можна створити простір, який активізує розвиток таких навичок як запам’ятовування, розуміння, застосування, аналіз, оцінювання та створення.
Складники освітнього простору варто добирати, компонувати та розташовувати з певною метою
До прикладу, якщо це демонстраційний стенд у форматі виставки дитячих робіт, то він надає дитині змогу не тільки побачити свою роботу в контексті «я можу», а і проаналізувати складники своєї роботи і робіт інших дітей, відзначити переваги і недоліки, обґрунтувати їх і зробити висновки для створення наступних власних робіт. Тому, створюючи фізичний простір, вихователь має бути проактивним та приділяти увагу не лише естетичності, зручності, безпеці та відповідності віковим особливостям дитини. Він має забезпечувати розвиток критичного та креативного мислення.
Педагогічна діяльність і освітній простір створюють ефект синергії, мотивуючи дітей до подальшого розвитку. Освітній простір відіграє потужну роль у створенні внутрішньої мотивації для розвитку автономності дитини. Він спонукає її до досліджень, відкриттів та самостійних створень. Освітній простір має враховувати канали сприйняття дитини, забезпечувати різні види діяльності для візуалів, аудіалів та кінестетиків. Впроваджуючи на практиці світовий досвід з використання теорії множинного інтелекту Говарда Гарднера, педагоги матимуть змогу створити освітній простір, який буде розвивати всі типи інтелекту.
Освітній простір має сприяти соціально-емоційному розвитку дитини: надавати змогу моделювати поведінку в суспільстві; формувати навички взаємодії в парах, підгрупах, групах (міжособистісний інтелект за Г. Гарднером); усвідомлювати свої відчуття та потреби (внутрішньо особистісний інтелект за Г. Гарднером) і вміти свідомо задовольняти їх у відповідних осередках.
Висновок. Процес створення освітнього простору та ефективне керування ним має бути цілеспрямованим та враховувати результати психологічних досліджень і практичний світовий освітній досвід.
